Могила Христини Олексіївни Алчевської (кладовище закрите для відвідувань)

Характеристика	Опис
Адреса	вулиця Григорія Сковороди, 108, 13-те міське кладовище, ділянка меморіального кладовища, кв. 25-б, ряд 1-й, могила № 6
Роки життя	16 березня 1882 — 1 серпня 1931
Рік встановлення пам’ятника	1976 рік
Причина смерті	—
Охоронний статус	Пам’ятка історії місцевого значення №3277/3-Ха

Історія

Народилася 16 березня 1882 року в родині промисловця в Харкові. Батько її — Олексій Кирилович — громадський діяч, брав участь в українських просвітницьких гуртках. Мати — Христина Данилівна — відома діячка народної освіти, організатор просвітницької праці серед селянства і робітників. Христя була наймолодшою в сім’ї, мала чотирьох братів і сестру.

У 10-річному віці разом зі шкільними подругами видавала дитячий рукописний журнал «Товариш», у якому впродовж 1892—1894 років уміщала і свої вірші та оповідання. Захоплювалась творами української, російської, інших слов’янських та західноєвропейських літератур.

У 1902 році закінчила харківську Першу дівочу гімназію. Рік вчилася на вчительських курсах у Сорбонні в Парижі. Після повернення додому працювала вчителькою французької мови в гімназії. Одночасно працювала у видавничому комітеті Харківського товариства грамотності, планувала створити новий підручник з української літератури для трудової школи. Бувала у Тернополі, зокрема гостювала в сім’ї Марії та Онуфрія Солтисів.

У 1905 році надіслала до редакції київської газети «Боротьба» революційний марш, що починався словами «Гей, на бій, за нами встануть». Рукопис потрапив до жандармерії. До харківської квартири Алчевських прийшли з трусом, однак нічого не знайшли.

З 1903 року працювала в недільній школі своєї матері, де, попри загальну заборону, читала учням українські книжки. Водночас вона робила перші кроки в нелегальній діяльності, спробувала створити український жіночий гурток. Дебютувала у листопаді 1905 року поетичним зверненням «До дітей мого краю» у газеті «Хлібороб». 1905 році Христина Олексіївна працювала викладачкою української та французької мов у середніх і вищих навчальних закладах Харкова. Тоді ж написала ряд художніх творів, спочатку російською, потім українською мовами, в яких відбилися настрої та сподівання демократичної інтелігенції, засуджувалися соціальна нерівність й національний гніт. Її вірші друкувалися майже в усіх тогочасних українських періодичних виданнях: «Хлібороб», «Рідний край», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник» та інші.

Роки творчості Христини Алчевської-молодшої припадали на епоху складних соціальних потрясінь і напружених ідейно-естетичних суперечок і розбіжностей у літературному середовищі. Її друзями та подругами за листуванням були Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Павлик, Василь Стефаник, Олександр Олесь.

У роки революції брала активну участь в організації й проведенні мітингів і страйків учнів середніх шкіл, мала зв’язки з підпіллям.

Визволення народу Христина Алчевська пов’язувала з українізацією молоді. Вона відновила свою роботу в учнівських гуртках. Протягом тривалого періоду ця робота була виключно культурницькою, спрямовувалася на формування знань з рідної мови, літератури, історії, прищеплення любові до України.

Події в Східній Галичині, придушення українського руху на Наддніпрянщині переконали письменницю в тому, що Українці в Російській імперії приречені на денаціоналізацію й асиміляцію. Порятунок бачився в об’єднанні Східної й Західної України під зверхністю Австро-Угорщини, уряд якої щедро роздавав західноукраїнській громадськості обіцянки щодо створення національної автономії. У 1915 році на квартирі Христі Алчевської відновилися регулярні зібрання гуртка української молоді.

З 1907-го по 1917 рік опублікувала 11 збірок, серед них — «Туга за сонцем» (1907), «Сонце з-за хмар», «Пісня життя» (1910), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (1914), «Спомини» (1915), «Мандрівець» (1916) й інші. Остання, 12-а, збірка вийшла 1922 року в Каліші (Польща). З 12 її збірників тільки один, 10-й, «Мрії», був виданий російською мовою.

У її творах звучить заклопотаність долею Вітчизни та всього світу, показано самотність і беззахисність людини в суспільстві, звеличується подвиг борців за свободу, віддається шана видатним майстрам літератури й мистецтва, оспівано красу природи й глибоко інтимні почуття.

У 1917 році помер її брат Іван, у 1920-у померли мати й брат Григорій. Деякий час вона нічого не могла писати. У 1922-му публікує збірку «Clematis». У 1926 році написала драматичну поему «Луїза Мішель» (опублікована в 1930-у) — твір про паризьку комунарку, побудований на історичному матеріалі, з використанням реальних персонажів. Цим твором Христя Алчевська розпочала у своїй творчості розробку революційно-історичної тематики. У 1927 році вона познайомилася з Анрі Барбюсом — відомим французьким письменником.

Друкувалася в харківських газетах і журналах, була членкинею Українського товариства драматургів і композиторів, готувала двотомне видання творів, яке після її смерті з різних причин не побачило світ. Вона залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів), значна частина якої зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та в Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.

Померла самотньою на п’ятдесятому році життя. Первісно похована на Іоано-Усікновенському кладовищі. У 1970-х роках радянська влада вирішила його знести. Письменницю перепоховали на 13-му міському кладовищі. Оригінальний пам’ятник втрачено.

Поезії Христини Алчевської: https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/7/75/Христя_Алчевська._Моєму_краю._1914.pdf

Галерея

Джерела

Алчевська Христина Олексіївна — Вікіпедія. Фото — Oleh Kushch