Могила Степана Опанасовича Саєнка

Характеристика	Опис
Адреса	вулиця Григорія Сковороди, 102, 2-ге міське кладовище Харкова, північна частина
Роки життя	2 серпня 1886 — 17 серпня 1973
Рік встановлення пам’ятника	ймовірно, 1973 рік
Причина смерті	—
Охоронний статус	Нема або не вказано

Історія

Увага! Не рекомендується перегляд цієї статті особами з нестійкою психікою! Ви продожуєте читати та переглядати цю статтю на свій страх та ризик.

Степан Опанасович Саєнко народився 1886 року в робітничій родині у Полтаві. Його основною професією була столярна справа, якою він почав займатися з 1898 року. З 12 років працював на залізниці у Харкові. За деякою інформацією, відбував термін на каторзі за кримінальні злочини.

Навесні 1915 року був заарештований за звинуваченням у дезертирстві та відправлений на фронт, звідки у лютому 1917 року утік до Харкова. 27 березня 1917 року вступив до РСДРП . За завданням міськкому РСДРП сформував загін Червоної гвардії в Іванівському районі, яким командував у жовтні 1917 року.

Весною 1918 року Саєнко з мандатом особливо уповноваженого ВНК прибув до Беленихино на чолі 3-го Тверського загону особливого призначення. Станція Беленихіно на той час була прикордонною та прифронтовою, через неї проходила демаркаційна лінія між Росією та Україною. На Саєнко покладався обов’язок забезпечувати роботу прикордонного кордону. У липні 1918 року він став комендантом станції. У грудні 1918 наказом наркомвнусправ УРСР Євгена Боша було призначено військовим комендантом Білгорода, — начальником місцевої міліції в цей час був його брат Володимир, влітку 1919 повішений білогвардійцями. Потім був заступником коменданта Харкова Павла Кіна.

У 1919 році обійняв посаду командира комендантського взводу Харківської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією та саботажем, потім загону особливого призначення, помічника начальника карного розшуку Харківського губвиконкому. Саме в цей час він здійснив більшість своїх злочинів, в тому числі розстріл єпископа Никодима (Кононова). Як писав Велімир Хлєбніков, «Спеціальність харківського НК, де діяв Саєнко, було, наприклад, скальпування та знімання рукавички з кистей рук» або «Те місто славилося ім’ям Саєнки. Про нього розповідали, що він казав, що з усіх яблук він любить лише очні…».

Після відступу червоних із Харкова, Саєнка був призначений 5 серпня помічником коменданта міста Сум.

З 1920 року Степан Саєнко — верховний слідчий наркомату юстиції, ще через рік працював заступником начальника Харківського карного розшуку. З бандитами та злодіями він розбирався без суду та слідства, тому злодійський світ його дуже боявся. Колишній співробітник карного розшуку Харкова згадував: «…Зібрали сход і вирішили Саєнко прибрати. Четверо озброєних бандитів чекали на нього літнього вечора на Клочківській, де в будинку № 81 Саєнко прожив більшу частину життя. Коли з темряви на Саєнко рушили грізні постаті, він, не роздумуючи довго, почав стріляти. Чотири трупи залишив Саєнко на вулиці, а сам вийшов з колотнечі неушкодженим».

1924 року Саєнко залишив силові структури і став спочатку директором заводу «Червоний жовтень» (Харківський машинобудівний завод), а потім фабрики «Червона нитка». Він також був членом бюро Дзержинського райкому КПБ(У). 1927 року колегія Українського ГПУ була нагороджена грамотою та іменною зброєю.

На початку 1930-х років після короткострокових юридичних курсів його призначили державним, а згодом і головним державним арбітром при Харківському облвиконкомі. 1938 року до Дзержинського райкому КПБ(У) надійшов донос на Саєнко, але на засіданні анонімку розцінили як провокацію та наклеп, у результаті він «вийшов сухим із води».

За документальними даними Едуарда Зуба, Саєнко в період Другої світової війни був в евакуації.

Вийшов на пенсію у 1948 році, тоді ж за особливі заслуги перед Радянською владою був нагороджений орденом Леніна. На пенсії Саєнко вирощував квіти та виховував молодь, будучи персональним пенсіонером союзного значення. Неодноразово обирається членом Харківського міськкому КПУ, Харківської міськради.

Помер 17 серпня 1973 року у Харкові. «Група товаришів» склала некролог: «Саєнко — борець за встановлення Радянської влади, віддавав роботі всю свою кипучу енергію та організаторські здібності. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях усіх, хто знав його та працював разом із ним». Похорон відбувся на 2-му міському цвинтарі Харкова, могила під номером 54. Напис на надгробку говорить: «Спи спокойно, дорогой Стёпочка Жена». Поруч похована його дружина Катерина Федорівна, яка була на 27 років молодшою, на її надгробку написано: «1913-1991 Мамочка родная моя». Поховання можна знайти на перетині алеї, що проходить під парканом, та алеї, що йде у глиб кладовища. Треба повернути на алею в глиб, потім майже відразу (через 1-2 метри) ліворуч, де могила Чепракових. Далі приблизно 20 метрів вздовж доріжки. На мапі в застосунку поставлена точка ±2-3 метри.

Саєнко — практично єдиний із діячів червоного терору , хто помер своєю смертю. Секрет довголіття, як колишнього чекіста, причетного до репресій, очевидно, полягає в тому, що він вчасно «зав’язав» за участю в них, перейшовши на роботу в «червоні директори». Коли Дзержинський став на чолі ВРНГ, він перетягнув в управління підприємствами свої кадри, до яких належали і старі чекісти. Таким чином, Саєнко випав із кадрового складу ВЧК – ОГПУ.

Велимир Хлєбніков писав про Саєнка в «Голі чеки»: Тот город славился именем Саенки Про него рассказывали, что он говорил, Что из всех яблок он любит только глазные. «И заказные», — добавлял, улыбаясь в усы. Дом чеки стоял на высоком утесе из глины, На берегу глубокого оврага, И задними окнами повернут к обрыву. Оттуда не доносилось стонов. Мертвых выбрасывали из окон в обрыв. Китайцы у готовых могил хоронили их.

Також Саєнко згадується у Аркадія Аверченка в оповіданні «Перед обличчям смерті»: ««Сегодня расстрелял 85 человек. Как жить приятно и легко!» Такими внутренними эмоциями своими делился с очередной партией обреченных жертв знаменитый садист Саенко.»

Також Саєнко згадується у щоденнику поетеси Ірини Кноррінг «Повість із власного життя» (1919 року її сім’я жила в Харкові за адресою Чайковська, 16): «29 апреля 1919 года Новость № 1: нас выселяют из дома. Будет в нашем доме карательный отряд. Может быть, в наших комнатах будут пытки! Фу! Саенко (товарищ Куна, комендант города) говорил, что людей расстреливать он не будет: пули нужны на войне, а он просто — ножом.

24 июня 1919 года Сижу на балконе и слушаю выстрелы. Добровольцы в Мерефе. (Слышны мелкие выстрелы). Большевикам (залп) все пути отрезаны. За последнее время Саенко (залп) особенно (залп) жесток. Он расстрелял 197 (залп) человек. Их расстреливали (залп) у стены нашего дома (залпы сильнее), так что на стене (залпы) осталась запекшаяся кровь и на ней волосы. На днях этот Саенко у себя в (залп и выстрелы) кабинете (выстрелы) на глазах жен (пулемет) зарезал двух офицеров и окровавленные руки вытер о портьеры. Ему некуда бежать. Он говорит: меня все равно повесят, так я хоть сейчас буду наслаждаться убийствами (мелкие залпы). И наслаждается. Я не видела человека более злого.»

Також Саєнко згадується в автобіографічному творі письменника Романа Гуля «Кінь Рудий»: «Проведя вечер в этом обществе, где генеральша обсуждала поездку в красную Москву, певица рассказывала об ужасах голода в затерроризованном Петербурге, а Владимир Семенович о том, каким остроумным способом избегши ареста, он бежал из Харькова, где зверствует чекист Саенко, расстрелявший больше трех тысяч интеллигентов и офицеров, — мать вышла на потемневшую улицу в тяжелой тревоге: квартира генеральши ей показалась подозрительной.»

Отже, земля йому стековатою!