Перший пам'ятник Шевченкові

Характеристика	Опис
Адреса	вулиця Жон Мироносиць, садиба Алчевських (нині в Києві)
Рік встановлення	виготовл. 1897-1900 роки, встановл. 1900 рік, демонт. 1900-ті, переміщення у Київ 1932 рік
Скульптор / архітектор	Беклемішев Володимир Олександрович
Охоронний статус	—

Історія

До початку XX століття у Харкові не існувало жодного пам’ятника. На Павлівському майдані, що утворився ще за часів фортеці, стояв лише стовб на честь заснування міста.

Він був споруджений у другій половині XVIII століття. Поряд із ним зачитували урядові укази та оголошення, проводили публічні покарання. Цей пам’ятник не дожив до сьогодення. Його знесли майже відразу після захоплення міста радянською владою у 1920-х.

Олексій Кирилович Алчевський (1835-1901) – український промисловець, банкір, меценат та громадський діяч. Він розпочав свою кар’єру в Сумах, а згодом став відомим у ділових колах завдяки заснуванню Харківського торгівельного банку. Займався благодійністю, очолював харківську «Громаду». Його коштом збудовано церкви, лікарні, бібліотеки, недільні школи.

Христина Данилівна Алчевська (1841-1920) – українська педагогиня, організаторка народної освіти, дружина українського промисловця Олексія Алчевського та активна діячка українського національного руху. Здобувши освіту самотужки, вона заснувала Харківську жіночу недільну школу. Христина Алчевська також популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка.

У 1897 або 1898 році Алчевські замовили погруддя Кобзаря з білого мармуру у петербурзі відомому академіку, українському скульптору, випускнику Харківської художньої школи Марії Раєвської-Іванової та педагогу Володимиру Олександровичу Беклемішеву. За роботу було сплачено тисячу рублів.

У 1900 році погруддя було доставлене у Харків та встановлене у власній садибі Алчевських у Мироносицькому провулку (нині вулиця Жон Мироносиць). Здійснено це було нелегально — без дозволу влади. Тоді ще діяли суворі заборони на українську культуру, книги й мову. Перший подібний заборонний указ був введений ще 1720 року, 18-те століття змінилося 19-м, а положення української мови залишалося тим самим. У 1860-х роках міністр внутрішніх справ Валуєв в особливому циркулярі заявив, що української мови «Не було, нема і бути не може», а отже і культури немає і бути не може. Лише наслідки революції 1905 року (коли бюст, вже, ймовірно, був демонтований) принесли Україні відносне розширення свободи рідного слова, цензурні обмеження були частково скасовані. Тоді виникає український періодичний друк, до того абсолютно заборонений, видаються україномовні книги, журнали, газети. Наприклад, з’явилися газети «Рада» (1906), «Громадська думка» (1905), а харківська газета «Південний край», яка за деякими даними, первісно мала називатися «Україна», почала оповідати новини української культури. Почали діяти українські партії, які боролися за автономію України, розширила вплив Українська народна партія, яка заснована у Харкові Миколою Міхновським. Разом з тим засновується цілий ряд культурних установ: «Просвіта», «Наукове Товариство», клуби і т.п. Дозволяється і Шевченко, в Харкові проводяться його вечори, свята, називається вулиця й пожежна частина, обговорюється встановлення пам’ятника «на високому схилі, щоб його було видно з усіх куточків Харкова». Але вже в 1910 році Столипін видає свій знаменитий циркуляр, який наказує заборонити Товариства: «інородницькі, у тому числі українські і єврейські, незалежно від переслідуваних ними цілей». Наступного разу українська вийде з під цензури тільки в період радянської українізації, але всі ми знаємо, що сталося далі…

Повернемося до пам’ятника, Алчевські встановили його так, що лише невисокий паркан закривав пам’ятник з вулиці, його могли бачити всі, хто проходив повз. Біля пам’ятника часто збирались гості Алчевських, студентська й активна молодь, вихованці недільної школи Христини Данилівни, сім’я меценатів зустрічала тут гостей, наприклад, пам’ятник відвідували українські націоналісти, один із засновників Революційної української партії Левко Мацієвич і перший представник українського націоналізму, діяч Української Республіки й організатор українського війська Микола Міхновський, а також актор Северин Паньківський, який знявся у 4-х кінокартинах за творами Шевченка.

Беклемішев зобразив Т.Г. Шевченка на погрудді похмурим, охайно одягнутим у піджак з краваткою. В його образі проглядається філософ і готовий до рішучих активних дій борець.

В 1899 році в Петербурзі збанкрутіли дві великі російські фірми, які пов‘язані з багатьма іншими, а Європейські кредити не поступали через світову кризу, було втрачено ринки збуту. Особливо криза охопила металургійну і кам‘яновугільну, цукрову, нафтову галузі. Не оминула вона й підприємства Олексія Алчевського, який був засновником «Олексіївського гірничопромислового товариства» і «Донецько-Юр’ївського металургійного товариства», а також металургійних заводів у Маріуполі. Рятуючись від банкрутства, Алчевський намагався отримати для своїх підприємств урядове замовлення, просив у Міністерстві фінансів дозволу на випуск облігацій на 8 мільйонів карбованців під заставу свого майна. Але міністр фінансів Сергій Юлійович Вітте йому відмовив з невідомих причин. 7 травня 1901 року Олексій Алчевський загинув на Варшавському вокзалі в Петербурзі під колесами потяга. Дехто вважає, що це було самогубство, однак багато дослідників схиляються до думки, що це умисне вбивство. Тіло Алчевського перевезено до Харкова, він був похований на Іоано-Усікновенському кладовищі (його могила знесена у радянські роки).

Сім’ї Алчевських-Бекетових були змушені продати свої особняки, школу, і зокрема садибу з пам’ятником Т.Г. Шевченкові. Новим власником садиби у 1902 році стає дійсний статський радник Микола Помпейович Шабельский.

З Шабельского Христина Алчевська взяла зобов’язання не перебудовувати будівлі, не зводити нічого нового, не встановлювати жодних нових пам’ятників чи скульптур, а головне не демонтувати пам’ятник Шевченкові. Однак, коли новий власник хотів було знищити бюст Кобзаря (між 1903 та 1910-ми), Алчевські забрали його з собою і ще протягом 20 років зберігали в родині.

У 1933 році у Харкові на базі літературного музею засновано Галерею картин Тараса Григоровича Шевченка, яка у 1934 році переїхала до Києва. У 1932-1933 роках викладач юридичного інституту Микола Олексійович Алчевський передав бюст (постамент, на якому стояв бюст, втрачений) до Картинної галереї і зараз цей експонат знаходиться у столиці у державному музеї поета (Національний музей Тараса Шевченка, бульвар Тараса Шевченка, 12).

У березні 2014 року погруддя Шевченка було привезене у Харків в рамках експозиції «В гості на батьківщину».

Про інші пам’ятники Шевченкові у Харкові В Харкові завжди глибоко шанували Тараса Шевченка. В місті проводилися літературні вечори та свята на честь поета, в театрах ставилися вистави за мотивами його творів, організовувалися товариства, у 1911 році ім’ям Шевченка названо нову вулицю в центрі міста, яку радянська влада перейменувала на вулицю Правди (нині Олеся Гончара), нову пожежну частину в 1911 році було названо Шевченківською.

У 1907 році у Києві вирішили встановити свій пам’ятник Кобзарю. Було проведено декілька конкурсів, куди подали багато проєктів. Жоден з них так і не зайняв перше місце, але було вирішено все ж спорудити пам’ятник. Довгий час міська дума Києва не давала згоди на виділення території під встановлення, серед харківської інтелігенції з’явилася навіть ідея перенести його до Харкова та встановити або на Журавлівських схилах, або на Холодній Горі, або на іншій височині так, щоб пам’ятник було видно звідусіль у місті. Однак, цього не сталося.

Натомість у 1910-х роках було ініційовано створення нового харківського пам’ятника, який мали б встановити у Миколаївському сквері (нині частина майдану Конституції. Було розроблено два проєкти (невідомо, чи був хоч один з них затверджений). Перший являв собою невисокий пагорб, на його вершині встановлена скульптура Кобзаря у повний зріст, до неї веде стежка. Центральна частина схилу оформлена мов хата, вона прикрашена іконами, вікном, портретом Тараса, на даху напис «Батькові — Україна» українською мовою і скульптура бандури. Навколо пагорба розкладені кам’яні плити з цитатами віршів Шевченка. Другий являв собою скульптуру поета в повний зріст з пером та книгою у руках. 1913 року розпочато збір 50 000 рублів на виготовлення пам’ятника, але вже наступного року розпочалася Перша світова війна, а 1917 — революція.

Історія встановлення сучасного пам’ятника Шевченку в Харкові розпочалася 1929 року, коли міськрада ухвалила постанову про його спорудження. Протягом 1930-1933 років було проведено конкурси, переможцем останнього став проєкт Матвія Манізера. Скульптор ретельно вивчав зовнішність та особистість Шевченка, втілюючи їх у монументі. Пам’ятник був урочисто відкритий 24 березня 1935 року на місці пам’ятника Каразіну (1905 р.), який був перенесений на вулицю Університетську, пізніше знову в сад Шевченка, а у 2004 до входу в ХНУ.

У Харкові можна побачити ще один бюст Кобзареві. Він встановлений у ніші фасаду колишнього Селянського будинку. Дата його створення невідома. Сам будинок зведено в стилі українського модерну в 1912 році. І бюст, і будинок постраждали під час російського обстрілу міста у серпні 2022 року.

Всього у світі встановлено понад 1300 пам’ятників Тарасові Шевченку, 7 з них у Харкові. У місті на честь Кобзаря названо один з центральних адміністративних районів міста та вулицю у Київському районі.

Галерея

Пам’ятник Т.Г. Шевченку у садибі Алчевських у Харкові

Пам’ятник Т.Г. Шевченку у садибі Алчевських у Харкові

Пам’ятник Т.Г. Шевченку у садибі Алчевських у Харкові. На фото один із засновників Революційної української партії Левко Мацієвич і перший представник українського націоналізму, діяч Української Республіки й організатор українського війська Микола Міхновський, а також актор Северин Паньківський, який знявся у 4-х кінокартинах за творами Шевченка.

Пам’ятник у музеї поета в Києві

Пам’ятник у музеї поета в Києві

Вирізки з харківської газети «Південний край» та проєкт харківського пам’ятника Кобзареві

Вирізка з харківської газети «Південний край» про встановлення у садибі Алчевських пам’ятника Шевченкові

Вирізка з харківської газети «Південний край» про продаж садиби Алчевських разом з пам’ятником Шевченкові

Вирізки з харківської газети «Південний край» про Шевченка

Сидить ліворуч — Олексій Алчевський, позаду нього стоїть Христина Алчевська в українському народному вбранні. Стоять, ймовірно, брати Христини: Михайло та Леонтій, сидить її батько, Данило Журавльов. 1860-ті роки

Перший пам’ятник у Харкові. Встановлений на честь заснування міста

Бюст Т.Г. Шевченка у ніші прибуткового будинку Піотровського

Список домовласників Мироносицького провулка у 1909 році

Повідослення з харківської газети «Південний край» про продаж садиби Алчевських у червні 1902 року

Джерела

Фото — Тітаренко Михайло, Igor Shevchenko, Дмитрий Сахаров