Дмитрівська церква

Характеристика	Опис
Адреса	вулиця Полтавський Шлях, 44
Рік будівництва	XVII-XVIII століття (дерев’яна), 1805 р. (кам’яна), 1841-42 рр. (прибудова), 1886-95 (реконструкція), 1935 (руйнація всіх деталей і дзвіниці), 1966 р. (реконструкція фасаду), 2011-2012 рр. (відновлено купол)
Архітектор	Васильєв Євген Олексійович, Ярославський Петро Антонович,, реконстр.: Ловцов Михайло Іванович
Стиль	класицизм (первісно), неомавританський, неоготика (після перебудови), конструктивізм (зараз)
Охоронний статус	Нема або не вказано
Автентичні двері	Ні

Історія

Дерев’яна церква в ім’я великомученика Димитрія була побудована в середині XVII століття (не раніше 1660-х років) у тодішній заміській слободі Гончарівка за Лопанню. З її священників відомі Петро Федорович Вітінський (почав служіння не пізніше 1689 року, завершив у 1731, постригшись у ченці й провівши останні п’ять років життя в Покровському монастирі), та його син Григорій Петрович Вітінський (з 1719 року). Переписи 1724 та 1732 років свідчать про існування при приході братства з «двором братнім» на вулиці Ктіторовій.

У 1764 році ветха церква була розібрана і замість неї споруджена нова, теж дерев’яна і, мабуть, схожа на попередню. Судячи з зображення на відомому плані 1787 року, вона була виконана в традиційних формах української трибанної архітектури з невисокою дзвіницею, розташованою окремо від церкви.

У XVIII століття при Дмитрівській церкві був цвинтар (в районі нинішнього перетину вулиць Малиновського та Благовіщенської) для трьох залопанських парафій — Дмитрівської, Благовіщенської та Різдвяної. Своє значення цвинтарної церкви храм зберігав до початку XIX століття, коли до міста було включено район Холодної гори, де й відкрито новий цвинтар з церквою Усіх Святих (на його місці зараз знаходиться недобудований у 1960-і роки стадіон).

19 листопада 1804 року церква разом із парафіяльним архівом загинула у пожежі. Невелика ікона Смоленської Божої Матері Одигітрії, яка знаходила в храмі, згідно з описом ще з часів першої церкви в 1689 році, залишилася неушкодженою і згодом вважалася місцевою святинею. Новий — кам’яний — храм, будівництво якого з благословення єпископа Христофора (Сулими) розпочалося 6 лютого 1805 року, був спроєктований архітекторами Євгеном Васильєвим та Петром Ярославським у популярному на той час стилі ампір із напівкруглим куполом та високою гострою дзвіницею, прибудованою до храму. Освячена в 1808 році однопрестольна церква була невеликих розмірів, оскільки й приписана до неї парафія на той час мала невелике населення. З Основ’янської церкви привезли старий іконостас. Храм з вулиці був обгороджений частоколом, і з інших сторін тином.

Біля церкви, у будинку матері, мешкав український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843), якого, ймовірно, саме тут вінчали та відспівували.

На початку 1840-х років виникла потреба в розширенні церкви. У 1841-42 роках до неї додано 2 приділи на честь Смоленської Одигітрії та Сергія Радонезького. Також побудовано дзвіницю в новому на той час псевдовізантійському стилі. Прибудова дала можливість розміщати в церкві 800 осіб. У 1872 році на церковній ділянці було збудовано двоповерховий кам’яний будинок для причту (двох дияконів, псаломщика та сторожів) за проєктом Д. Л. Ткаченка.

У 1886-95 рр. церква перебудована за проєктом архітектора Михайла Ловцова. Згідно з інформацією з історичної монографії Багалія Д.І. та Міллера Д.П. у цей час у церкві мало змогу перебувати до 2000 осіб. Історію церкви описав її настоятель Іоан Лукич Чижевський (1819 р.н.). настоятель Свято-Дмитрівської церкви м. Харкова.

Храм було закрито у лютому 1930 року і віддано у власність клубу «Автодор», потім передано товариству ДТСААФ (Всесоюзне Ордена Червоного Прапора Добровільне товариство сприяння армії авіації й флоту).

У 1935 році колишню церкву було перебудовано у стилі конструктивізму. Було знищено куполи та верхні яруси дзвіниці, перегороджено внутрішній простір, збито фасадний декор.

У 1942-43 роках під час німецької окупації Харкова в храмі ненадовго було відновлено богослужіння.

Після Німецько-радянської війни в будівлі розмістився кінотеатр «Спорт». Розбиті на два поверхи бічні приділи займали майстерні ДТСААФ, магазини, кафе «Витязь», медичний кабінет. У 1966 році фасад церкви облицювали керамічною плиткою, а також знищили храмові розписи, до того лише приховані під шаром побілки.

У 1998 році в церкві знову стало проводитись богослужіння. Відбувається поступова передача приміщень церковній громаді, що тривала до 11 серпня 1999 року. Однак будівлі колишньої каплиці та парафіяльної школи, як і раніше, зайняті торговими точками. У 2011-2012 роках відновлюється купол храму, храмове свято 8 листопада 2012 року над ним встановлено хрест.

Храм був кафедральним собором Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої), що діяла як окрема релігійна організація. При ньому відкрито духовну семінарію («Колегія патріарха Мстислава»), дитяча недільна школа, катехизаційні курси, бібліотека, амбулаторний центр.

Після самоліквідації Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о), релігійна громада церкви провела загальні збори й 14 червня 2020 вирішила перейти до УГКЦ. Релігійна організація носить офіційну назву «Місіонерське товариство «Свято-Дмитрівський катехитично-пастирський центр» Української Греко-Католицької Церкви».

Галерея

Джерела

Дмитрівська церква (Харків) — Вікіпедія. Фото — Тітаренко Михайло,