Особняк Алчевських

Характеристика	Опис
Адреса	вулиця Жон Мироносиць, 13
Рік будівництва	1893 рік
Архітектор	Бекетов Олексій Миколайович, реконстр.: невідомі
Стиль	неоренесанс
Охоронний статус	Пам’ятка архітектури та містобудування місцевого значення №7088-Ха, пам’ятка історії місцевого значення №78
Автентичні двері	Так

Історія

Олексій Кирилович Алчевський народився 1835 року в Сумах Харківської губернії (нині адмінцентр Сумської області). В рідному місті він і почав свою діяльність. 1862 року він одружився з Христиною Данилівною Журавльовою (у шлюбі — Алчевська). Разом подружжя переїхало до Харкова.

Христина Данилівна народилась 4 (16) квітня 1841 у Борзні, Чернігівщина. Батько Данило Журавльов — викладач російської словесності в міському училищі, мати — Аннет Миколаївна Вуїч (1809—1857), дворянка, донька героя війни 1812 року генерала Вуїча, сина молдовського господаря, мала сербське й румунське коріння. У Христини було ще два брати: Михайло та Леонтій. Освіту здобула самотужки.

1866 року у них народилися сини Дмитро (1866 — 1920) — біолог, кандидат природничих наук, та Григорій (1866 — 1920) — український композитор, педагог-вокаліст, піаніст.

1868 року у подружжя народилася дочка Ганна (1868 — 1931), яка вийшла заміж за Олексія Миколайовича Бекетова — відомого харківського архітектора та педагога.

Олексій Кирилович Алчевський відомим у ділових колах України став у 1868 році, коли потрапив до числа засновників і членів правління Харківського торговельного банку, який став першим у Російській імперії приватним акціонерним банком. У 1899 році за проєктом зятя, відомого архітектора Олексія Бекетова для Торгового банку на майдані Конституції зведена нова будівля (м. Конституції, 26).

У 1871 році Олексій Алчевський брав участь у створенні Харківського земельного банку й у 1871–1901 роках був головою його правління. Для цього банку будівлю теж звів Олексій Бекетов у 1896 році (м. Конституції, 28). Сам Олексій Алчевський великими капіталами не володів, однак зміг уміло все організувати. Згодом у нього опинився контрольний пакет акцій. Фактично став повним розпорядником обох банків. Вони обслуговували різні підприємства Олексія Алчевського. Банківський бізнес допоміг йому стати великим землевласником. На своїх землях 1875 року заснував гірничопромислове товариство, правління якого розміщувалося в Харкові.

1872 року в Алчевських народився третій син Микола (1872 — 1942) — театральний критик; автор першого українського букваря для дорослих. 1876 народився син Іван (1876 — 1917) — український співак, громадський діяч; організатор, голова українського літературно-мистецького товариства «Кобзар». 1882 року — шоста дитина Христина (1882 — 1931) — українська письменниця, драматургиня, прозаїкиня, поетеса та педагогиня.

Олексій Кирилович Алчевський у 1895 році брав активну участь у створенні Донецько-Юр’ївського металургійного товариства з правлінням у Петербурзі. Входив до дирекції цього товариства. У роки промислового піднесення (1890-ті роки) підприємства Алчевського залучали також іноземних інвесторів. До кінця XIX століття його власність оцінювалася в 12 млн карбованців. Він вважається засновником міста «Юр’ївка», назва якого була змінена 1903 року на «Алчевськ» (з 2014 року місто окуповане Росією).

Зробив великий внесок у розвиток економіки південного сходу України. Створив одну з перших у Російській імперії, за сучасною термінологією, промислово-фінансову групу. Вона об’єднувала банки, металургійні заводи, вугільні шахти, рудники, транспортні компанії.

Був засновником «Олексіївського гірничопромислового товариства» і «Донецько-Юр’ївського металургійного товариства» (останнє володіло Донецько-Юріївським заводом), а також металургійних заводів у Маріуполі. Заводи Олексія Алчевського були єдиними в Україні металургійними підприємствами, побудованими на вітчизняних інвестиціях (решта були власністю бельгійських і британських компаній).

У 1893 році за проєктом архітектора Олексія Миколайовича Бекетова на вулиці Жон-Мироносиць зведено власний особняк Алчевських за зразком італійських заміських вілл у стилі пізнього ренесансу. Фасади прикрашені пілястрами та півколонами, ліпниною з вензелями та дітьми, що тримають списи, каріатидами, голови яких перетворюються у колони, ліпниною прямокутного п’єдесталу, увінчаного гілками рослин, ймовірно, там був якийсь напис. Під ним збереглися дерев’яні двері.

Зовсім поруч у 1896 році за проєктом того ж архітектора побудовано будівлю жіночої недільної школи Христини Алчевської вартістю 50 000 карбованців — єдине власне, тобто таке, що належало школі, приміщення серед усіх недільних шкіл Російської імперії. Вона заснувала її у 1862. Офіційно її засновано у 1870, утримувала цю школу до 1919. В школі правознавство, географію, історію України, письмо, математику, фізику та хімію викладала з колективом педагогів-сподвижників — безплатно працювало понад 100 вчителів. В перші роки в школі було близько 50 учениць, середній вік школярок на 1878-79 роки — 12 років, на 1892-93 роки — 14 з половиною років. У 1892-93 роках кількість учениць зросла до 600—700. Збільшилася і кількість викладачок: на 5 учениць припадала одна учителька. Учениць було поділено на три категорії: ті, хто зовсім не вмів писати, ті, хто вміли читати, але не вміли писати, та ті, кому потрібно було покращувати свої навички. Кожна група мала одну або двох кураторок, які займалися і позакласною роботою: учениці ходили на екскурсії, відвідували театри та вистави, брали участь у літературних читаннях.

У 1879 Алчевська відкрила ще одну школу в селі Олексіївка (нині у складі Перевальського району Луганської області), навчання в якій вели українською мовою. У школі викладав Борис Грінченко.

Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. У часи революційної ситуації 60-х років XIX ст. під псевдонімом «Українка» листувалася з О. Герценом, один з її листів надруковано в його часописі «Колокол». Христина Алчевська згуртувала й очолила авторський колектив з укладання 3-томного критико-бібліографічного покажчика «Что читать народу?» (1884—1906). У ньому понад 4 тисячі рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів, учителів, викладачів, професорів і просто читачів на твори закордонної та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник «Книга взрослых», що протягом 1899—1917 витримав 40 видань.

Авторка мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), методичних статей з навчання дорослих та оповідань, укладачка «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічних експозицій на всеросійських та міжнародних виставках (у Москві та Нижньому Новгороді — 1895, 1896, Парижі — 1889, 1900, Чикаго — 1893). Ушанована багатьма найвищими нагородами — золотими та срібними медалями, почесними дипломами тощо, обрана віцепрезидентом Міжнародної ліги освіти.

Олексій Кирилович також брав участь в українському національному русі. Очолював харківську «Громаду» (гурток української інтелігенції). Ініціював і фінансував спорудження першого пам’ятника Тарасові Шевченку.

До початку ХХ століття у Харкові не існувало жодного пам’ятника. На Павлівському майдані, що утворився ще за часів фортеці, стояв лише стовб на честь заснування міста.

Він був споруджений у другій половині XVIII століття. Поряд із ним зачитували урядові укази та оголошення, проводили публічні покарання. Цей пам’ятник не дожив до сьогодення. Його знесли майже відразу після захоплення міста радянською владою у 1920-х.

У 1897 році Алчевські замовили у петербурзі відомому академіку, українському скульптору та педагогу Володимиру Беклемішеву, вихідцю з Харкова, погруддя Кобзаря з білого мармуру.

У 1900 році його привезли до Харкова та встановили у садибі Алчевських на сучасній вулиці Жон Мироносиць. Здійснено це було нелегально — без дозволу царської влади.

У трактуванні Беклемішева Т. Г. Шевченко був філософом і борцем, готовим до рішучих активних дій. Скульптор зобразив його на погрудді похмурим, охайно одягнутим у піджак з краваткою. Біля цього пам’ятника часто збиралась студентська молодь, вихованці недільної школи. Поети-початківці читали тут свої вірші, сповнені віри у світле майбутнє народу. Алчевські зустрічали тут гостей, наприклад, пам’ятник відвідували українські націоналісти, один із засновників Революційної української партії Левко Мацієвич і перший представник українського націоналізму, діяч Української Республіки й організатор українського війська Микола Міхновський, а також актор Северин Паньківський, який знявся у 4-х кінокартинах за творами Шевченка.

На початку XX століття в Росії почалася економічна криза, яка не оминула й підприємства Олексія Алчевського. Рятуючись від банкрутства, підприємець намагався отримати урядове замовлення для своїх металургійних підприємств, а також просив у Міністерстві фінансів дозволу на випуск облігацій на 8 млн крб під заставу свого майна. Однак міністр фінансів Сергій Вітте йому відмовив. Причина відмови не зовсім зрозуміла, бо після трагічної загибелі Олексія Алчевського той самий Вітте і Міністерство фінансів заявили про готовність фінансувати банки Алчевського. Загинув Олексій Алчевський 7 травня 1901 року. За офіційною версією, він кинувся під потяг на Варшавському вокзалі в Петербурзі. Однак багато дослідників схиляються до думки, що це було замовне вбивство. На користь цієї версії свідчить і поховання Олексія Алчевського всередині кладовища (самогубців хоронили за межами кладовища).

Справи підприємств Алчевського передали до рук Московського торгового дому братів Рябушинських. Сергій Вітте виділив їм необхідний кредит, і вони стали одними з найбагатших в імперії людьми.

На смерть Олексія Кириловича видатний бельгійський банкір А. Вандевіль, капітали якого працювали в Росії, написав: «Гігант, який жертвував усіма особистими інтересами заради справи, пав… Оплакуєш цього генія, цю велику людину. Його фінансово-промислова діяльність заслуговує пам’ятника».

Через банкрутство сім’ї Алчевських довелося продати свій маєток. З новим власником була домовленість про недоторканість пам’ятника Шевченкові. Однак, коли новий власник вже хотів було знищити бюст Кобзаря (між 1903 та 1910-ми), Алчевські забрали його з собою і ще протягом 20 років зберігали в родині.

У 1932 Микола Алчевський, викладач юридичного інституту, передав бюст (постамент, на якому стояв бюст, втрачений) до Картинної галереї Т. Г. Шевченка і зараз цей експонат знаходиться у столиці у державному музеї поета (Національний музей Тараса Шевченка, бульвар Тараса Шевченка, 12).

У 1920-х роках особняк був націоналізований радянською владою. У 1921 році тут було відкрито клуб чекістів, де неодноразово виступали засновник і голова ВНК, один з організаторів «червоного терору» Фелікс Дзержинський, радянський педагог і письменник, керівник колонії НКВС Антон Макаренко.

У 1945 році до внутрішньої сторони особняка було прибудовано зал для глядачів. У 1997 році прибудована каплиця архістратига Михайла.

Христина Данилівна Алчевська померла 15 серпня 1920 року в Харкові. Її поховали на колишньому Іоано-Усікновенському цвинтарі. На її надгробку зроблений напис «Просвітителька народу». Коли міська влада вирішила знищити цвинтар, Алчевську перепоховали на 13-му міському кладовищі разом з дітьми Христиною та Дмитром. Їх надгробки є пам’ятками історії місцевого значення.

На згадку про засновника Донецько-Юр’ївського заводу Олексія Кириловича Алчевського залізничну станцію Юр’ївка на клопотання промисловців у 1903 році перейменували на Алчевське. Від станції дістало назву сусіднє заводське селище (тепер місто Алчевськ, Луганська область). На головній площі міста встановлений пам’ятник Олексію Алчевському — фактично засновнику міста.

На вулиці Чершишевській у Харкові 23 серпня 2004 року встановлений пам’ятник Олексію Алчевському. Пам’ятник є подарунком міста Алчевська до святкування 350-річчя заснування Харкова. Це копія пам’ятника, який встановлений на вулиці Леніна у тимчасово окупованому місті Алчевськ, який окупанти планували перейменувати у Коммунарськ.

НБУ у 2006 році викарбував та ввів до обігу пам’ятну монету на честь Олексія Алчевського номіналом 2 гривні. У місті Кам’янське є вулиця Олексія Алчевського. 19 квітня 2023 року у місті Краматорськ вулицю Водоп’янова перейменували на вулицю Родини Алчевських.

Колишня вулиця Артема (до революції — Кладовищенська та Єпархіальна) перейменована на Алчевських. Проходить вулиця зовсім поруч з їх садибою.

Іменем Христини Алчевської названо 28 курінь УПЮ, Борзнянську загальноосвітню школу I—III ступенів, Алчевську спеціалізовану школу № 1, вулицю у Львові.

Галерея

Найперший пам’ятник Шевченкові, встановлений у садибі у 1900 році. Нині зберігається у музеї в Києві Садиба в радянський період Родина Алчевських. Сидить ліворуч - Олексій Алчевський, позаду нього стоїть Христина Алчевська. Стоять, ймовірно, брати Христини, Михайло та Леонтій, сидить, її батько Данило Журавльов. Особа жінки, що сидить не відома. Родина Алчевських: у центрі – Олексій Алчевський, Христина Алчевська; зліва-направо – Іван (сидить), Ганна, Григорій, Дмитро, Микола; на колінах – молодша донька Христя. Фото 1880-х років Олексій Алчевський, весна 1901 р. Христина Алчевська. Фото зроблене до 1881 року Найперший пам’ятник Шевченкові, встановлений у садибі у 1900 році. Сидять зліва направо: Левко Мацієвич і Микола Міхновський. Стоїть актор Северин Паньківський Найперший пам’ятник Шевченкові, встановлений у садибі у 1900 році. Нині зберігається у музеї в Києві

Джерела

Статті про Алчевських у Вікіпедії. Фото — Тітаренко Михайло