Садиба Рижових

Характеристика	Опис
Адреса	вулиця Дарвіна, 9
Рік будівництва	1911 рік
Архітектор	Величко Віктор Валеріанович
Стиль	неоренесанс
Охоронний статус	Пам’ятка архітектури та містобудування місцевого значення №166
Автентичні двері	Так; Всередині

Історія

На початку другої половини 18 століття вся величезна ділянка Нагірного району від нинішнього проспекту Героїв Харкова до вулиці Юмівської (Гуданова) і від Журавлівського схилу річки Харків до вулиці Григорія Сковороди належала полковнику Харківського козацького полку Куликовському. За його прізвища названа була Куликова гора, де розташувалися вулиці Куликівська та Садово-Куликівська.

Садово-Куликівською вулиця Дарвіна почала іменуватися ще 1804 році, тоді це була околиця міста. На початку ХХ століття вона стає «тихим центром», де оселяються заможні містяни: Алчевські, Бекетови, Маркови та інші.

Нині вулиця дивує харківців та гостей міста своєю красою, одним з найкращих прикладів старої забудови вулиці є сучасний Будинок архітекторів. Одноповерхова з вулиці та двоповерхова з двору будівля збудована для сім’ї Рижових.

Особняк спроєктований українським архітектором Віктором Валеріановичем Величко, і зведений у 1911—1912 роках на земельній ділянці між Садово-Куликівською вулицею (сучасна вулиця Дарвіна) і сучасною вулицею Манізера.

Фасад прикрашають колони та пілястри іонічного ордера, барельєфи, скульптура-фонтан лева, двоколонний портик над входом, балюстрада, карниз і балкон. Будівля розташована трохи далі від червоної лінії вулиці, а також відгороджена кованим металевим парканом. А позаду будинку є веранда з виходом у сад, де збереглася півротонда, яка була відреставрована у 2021 році. Її можна побачити з вулиці Манізера.

Всередині має коридорне планування та три великі зали: синю (прихожа), зелену й білу. Збереглися колони, пілястри, декоративні кронштейни, медальйони, барельєфи, дубові різьблені вставки, мармурові сходи, камін, паркет, двері та вікна. Збереглися і деякі меблі: комод, декілька шаф, великий стіл, люстри, піаніно, на стінах великі картини.

Наразі будівля дуже добре збережена, але потребує реставрації. По фасаду будівлі пішли тріщини, а веранда знаходиться в неналежному стані. Всередині будинку встановлено один із проєктів реконструкції площі Свободи початку XX століття та меморіальну табличку на честь загиблих архітекторів у роки Другої світової війни.

Рід Рижових був дуже відомим у Харкові. Павло Павлович Рижов — спадковий почесний громадянин міста, гласний Міської Думи, купець 2-ї гільдії. Павло Павлович володів фабрикою фарб в Писочині, дзвоново-ливарним заводом в селищі Рижов, був співвласником магазинів залізних, шорних, електротехнічних товарів.

Син Павла Павловича Петро продовжував справу батька, працював разом з ним. Саме він і замовив у Віктора Велика, знайомого та сусіда по вулиці, будівництво особняка на Садово-Куликівській.

Будівництво було завершене у 1912 році, якраз до дня народження дружини П. П. Рижова Валерії Олександрівни. Новий будинок записали на неї. Частину приміщень особняка здавали в оренду. Деякий час тут жив член правління Харківського Земельного банку Петро Миколайович Котов.

Звичайно, найвідомішим заняттям Рижових було виливання дзвонів. 1858 року поруч зі слободою Пісочинською, на викуплених землях купця Єнікіна, московський купець Іван Іванович Рижов засновав дзвоново-ливарний завод. Родичі Івана Рижова на той час вже жили у Харкові, зокрема Анастасія Тимофіївна володіла заводами свинцевих білил та свічковим, прибутковими будинками у місті.

В травні 1858 року було закладено виробничі, монтажні, модельні, формовочні, оздоблювальні цехи, дві ливарні печі та приватну садибу. Вже восени будівництво було завершене, для роботи на заводі запрошені московські майстри різних професій, а 1859 року виробництво почало працювати. Виливалися сорокапудові (640 кг) та 160-пудові (2 560 кг) дзвони.

Одним з найперших значних замовлень став дзвін для харківського Успенського собору. Дзвін вагою 1003 пуди (16 050 кг) виготовили у 1863 році, а 29 вересня встановили на перший ярус Олександрійської дзвіниці, яка була добудована у 1844 році. Звуки дзвону було чутно на багато кілометрів, однак прожити довго йому не судилося. Через 70 років, у 1930-х роках, радянська влада знищила його у рамках боротьби з релігією.

Іван Іванович Рижов помер 1863 року. Через відсутність спадкоємців, Іван Іванович заповів завод дітям Анастасії Тимофіївни Рижової Павлу та Івану Івановичам. Однак для входження у спадок вони мали стати купцями, а до цього завод продовжив працювати під керівництвом їх матері. Замовлення надходили зі всієї імперії. 1867 року вилиті дзвони для харківської Вознесенської церкви, дзвін вагою 2000 пудів (32 тони) для Куряжського Преображенського чоловічого монастиря під Харковом.

1870 року брати змогли офіційно стати власниками заводу. На той час він складався з двох цехів та двох плавильних печей, на ньому працювало 16 робітників. На рік виготовлялося 4000 пуд дзвонів на загальну суму 63 тисячі рублів, а ціна за пуд складала 15 рублів 75 копійок сріблом.

Керування заводом двома людьми погано впливало на фінансове становище. Іван Іванович Рижов постійно витрачав зароблені заводом гроші, брав займи в банках та у приватних осіб, програвав їх, фінансував сумнівні проєкти. Витрати заводу не покривалися його доходами, та врешті з ініціативи Павла Івановича 1871 року відбувся нотаріальний розділ майна, він став єдиним власником заводу.

Павло Іванович Рижов був вірянином, започаткував традицію дарувати церквам колоколи по 40 пудів з кожної партії. В Харківському Успенському катедральному соборі він був церковним старостою, виділяв для храму дзвони свого заводу. Павло Іванович помер 14 березня 1885 року.

Завод був заповіданий дітям: Павлу та Олександру. Останній помер від сухоти 10 червня того ж року. Павло Павлович став єдиним та останнім власником заводу. З самого дитинства він знався на ливарній справі, спостерігав змалку за поетапним процесом виготовлення дзвонів. Дзвоноливарний завод власник вирішив модернізувати та випускати на ньому іншу металеву продукцію: ковану, штамповану, дротяну. На території підприємства 1887 року Павло Павлович закладає фабрику свинцевих білил.

Зі схвалення матері Павли Володимирівни Рижової (Носової) Павло Павлович брав участь у благодійних справах: ремонті та зведенні церков, служби голосним у міській харківській думі. До цього часу завод виріс з невеличкої фабрики у потужне капіталістичне підприємство з виробництва дзвонів.

1887 року Павло Павлович Рижов вирішив вилити свій найкрасивіший дзвін до всесвітньої промислової виставки у Парижі. За дозволом імператора на дзвоні зображено владну родину. 19 січня 1888 року цей дзвін було відлито. Він експонувався у Парижі як найкращий зразок дзвоноливарного мистецтва країни.

17 жовтня 1888 року в районі станції Борки, неподалік міста Харкова зазнав катастрофи царський потяг, на якому з Криму повертався Імператор Олександр ІІІ з родиною. Попри катастрофічні наслідки (21 особа загинула, 24 були поранені, з них двоє померли пізніше), ніхто з членів царської родини, на жаль, не постраждав. Тоді ця подія була сприйнята як диво, на честь цього у Борках зведено величезну церкву та ще декілька по всій Російській Імперії.

Духовенство та парафіяни Харківської єпархії на згадку про «чудовий порятунок» на пожертвування замовили на заводі Павла Павловича Рижова 17-пудовий дзвін з чистого срібла. Крім коштів на дзвін, вирішено було додатково зібрати 2 тис. рублів і помістити їх на рахунок катедрального собору. Відсотки з цього капіталу повинні були йти на сплату дзвонарям, на яких покладено обов’язок дзвонити таким чином, щоб звук не припинявся в обумовлений час доби ні на один день. Гроші та срібні предмети на вилив дзвону приймали при будинку Харківського архієпископа та у всіх парафіяльних храмах єпархії. Дзвін був відлитий 5 червня 1890 і важив 17 пудів 35 фунтів (277,6 кг). 14 жовтня 1890 р. дзвін був піднятий на другий ярус дзвіниці Успенського собору у Харкові. П’ятьма днями пізніше було відлито другий такий самий дзвін зі срібла, який вивішений на місці аварії поїзда в невеликій спеціально побудованій каплиці поблизу залізничної станції Борки, а згодом перевішений на дзвіниці зведеного храму в ім’я Христа Спасителя Преславного, який був зруйнований в 1943 році. На той час срібного дзвону там уже не було, він був перетоплений на срібні радянські публі у 1920-1924 роках. До нашого часу збереглася лише каплиця, відновлена з руїн у 2003 році.

Завод Рижових крім дзвонів виготовляв і іншу ливарну та ковальську продукцію, освоєно і штампування металу. Випускалися ливні елементи для вікон і дверей, камінне оснащення, будівельні деталі.

З 1890-х років в Харкові та за його межами було відоме товариство «В.Г. Пономарьов і П.П. Рижов», яке мало багато магазинів з торгівлі залізними товарами та всім тим, що постачав на ринок завод Рижових. Тут закупалися приватні особи, будівельники, інженери, будівельники та забудовники, працювала власна доставка додому.

Прозорливістю Івана Івановича Рижова місце для заводу було підібрано так успішно, що згодом 1896 року залізничні рейки на Харків опинилися за 100 метрів від заводських цехів. Власник заводу Рижов Павло Павлович особисто їздив на прийом до царя з проханням про спорудження залізничної станції власним коштом та присвоєння їй назви «Рижов». Такий дозвіл було отримано, станція побудована власним коштом, рейки простягнулися і на територію самого заводу, що дозволило доставляти дзвони прямо з цехів.

На протилежному кінці залізничних шляхів від станції Павло Павлович Рижов з 1903 року посадив парк для безплатного відвідування жителями села Пісочин та всіма охочими, що прибувають сюди з міста Харкова.

Купці Рижови завжди користувалися повагою влади та народу, починаючи з 1871 року, заводчики та члени їхніх сімей незмінно обиралися до міської Думи. П.П. Рижов брав активну участь у суспільному житті міста, навіть після 1917 року він обирався гласним міської Думи Харкова, був радником міської Думи до 1920 року. Завод до цього часу вже понад два роки не працював, а потім більше ніколи виробництво і не запустилося. З початку 1920-х років обставини країни складалися погано, отже людям заможним, тим паче заводчикам слід емігрувати. Вважають, що Рижов П.П. у цей час виїхав із країни і більше не повертався. Проживав він у Франції, Югославії та Греції. За не уточненими даними помер у 1943 році. За однією з версій його сина Миколу розстріляли в Криму без пред’явлення звинувачення у числі понад трьохсот осіб за вироком особливих (надзвичайних) несудових органів. Дехто вважає, що спадкоємці Рижова досі живуть у Харкові.

У Другу світову війну, враховуючи те, що цехи колишнього заводу розташовувалися біля залізниці, і, очевидно, значилися на німецьких картах як ливарний завод, бомбардувалися і були майже знищені. Єдина будівля, що збереглася — контора, що розташовувалась віддалік від цехів, була відремонтована і реконструйована для інших потреб. Нині в ньому міститься місцева меблева фабрика.

Історія, а точніше радянська влада, розпорядилася так, що завод припинив існувати, але залишилися по багатьох містах України та в далеко закордоном відлиті заводчиками Рижовими дзвони. Вони й нині несуть службу. В Харкові збереглися будівлі магазину товариства «В.Г. Пономарьова і П.П. Рижова» на майдані Конституції, а також особняк Рижових на вулиці Дарвіна. Два дзвони Павла Рижова експонуються у подвір’ї Покровського собору.

Після захоплення міста більшовиками, в 1919 році, у Харкові почала діяти Надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем, так звана «харківська надзвичайка». Основною метою діяльності Харківської НК був захист безпеки новоствореної псевдо української радянської республіки. Вона відома своїми вбивствами й катуваннями як заможних, так і звичайних людей. Одне з відділень «надзвичайки» працювало в особняку Рижових.

У 1922 році НК було ліквідовано, а в 1934 році в колишньому особняку Рижових розмістився Будинок Архітектора. Зараз у ньому розташована Харківська обласна організація Національної спілки архітекторів України. Приміщення здаються в оренду для проведення свят і виставок. Особняк відомий як «Будинок Архітектора».

1 вересня 2023 року у літньому кафе поруч сталася пожежа, вогонь швидко перекинувся на дерев’яний дах, дерев’яні перекриття першого та другого поверху Будинку архітектора. В результаті пожежі та її гасіння пошкоджено перекриття, затопило деякі приміщення. Волонтери зібрали 150 000 грн на відновлення будівлі, а також до консервації споруди пообіцяла долучитися міська влада

Галерея

Джерела

Колокольный мир купцов Рыжовых — uCoz. Фото — Тітаренко Михайло